In the Embrace of July. / В обіймах липня. (En/Ua)

I spent a few days away from the city, away from the noise, the people, the obligations, the urban dust, the sound of cars, and the curious neighbors.
No, I wasn’t alone!
July turned out to be a true friend to me, revealing its vivid nonchalance, while playing with thunderstorms to vent its various emotions. This year, I am blooming along with it, walking hand in hand, smiling, with sun-drenched moments etched into my heart.
For me, July is about true values, not about the facade.
I lost two right-side silver earrings within two weeks. I used to wear them for years without taking them off, and then—poof, they’re gone. Well, now I can wear two left ones

The little apple tree I planted a few years ago finally has fruit. There were four saplings back then, and only one began to bear fruit—and in such a year that even the experienced, mature apple trees didn't give a harvest.
Cherry trees, cherries, why didn't you grow? Due to the sudden frosts in April, there are no cherries, walnuts, or apples in my gardens at all. They are resting.
And July does not demand that I be perfect, as they craved in foreign lands. It doesn't ask me to wear a mask; it doesn't force me into a game. Like a mature man, it sees my weary soul, my restless gaze—and simply takes my hand. It knows the price of my tears, so it comes not with flowers, but with morning mists and evening coolness that wash away my pain.
It tends to my garden with the confidence of someone who knows: I am here to stay. It doesn't bustle about like a young May—it acts with poise. Its hot daytime embraces turn into the reliable peace of the night. It is the one upon whose shoulder I can finally lean when I watch from the window of my house how the world around me changes. With it, I feel not like a guest in my own life, but like a woman who is finally home.
July caresses me with sun and rain, like a lover who remembers every move I make. It manages to tuck me into sleep, and then visits my dreams to tell me, in that silence, that everything will be okay. This is a mature, deep love where no unnecessary words are needed—just the feeling that, finally, you are not alone.
And it whispers gently:
—"This is the place you dreamed of being right now—enjoy it!"

Я провела кілька днів подалі від міста, від гамору, людей, обов’язків, міського пилу, автомобільних звуків, цікавих сусідів.
Ні я ж не сама!
Липень для мене виявився справжнім другом, який показав мені свою яскраву безтурботність, а від власних різноманітних емоцій розважався грозами. Я цього року розквітаю разом з ним, міцно за руки тримаючись посміхаюся, а в серці закарбовані сонячні кадри.
Липень для мене — про справжні цінності, а не про фасад.
Я загубила дві праві срібні сережки. Раніше носила їх роками, а тепер — раз і нема. Може, це знак? Що я більше не хочу бути "правильною" для чужих очей, не хочу підлаштовуватися під чужі стандарти, де мене стирали? Тепер я носитиму дві ліві, і це моя нова, чесна несиметрія.
Моя яблунька, яку я посадила кілька років тому, нарешті має плоди. Саджанців було чотири, вижила одна, і саме в цей важкий рік вона вродила — наче всупереч усьому. Дивлюся на неї і думаю про нас: ми тут, ми на своїй землі, ми вчимося жити і плодоносити навіть тоді, коли світ навколо здається порожнім від садів і повним тривог.

Вишні, вишні, чого ж ви не виросли? Через раптові заморозки у квітні- вишень, горіхів, яблук в моїх садах взагалі нема. Вони відпочивають.

А Липень не вимагає від мене бути ідеальною, як того прагнули в чужих краях. Він не просить маскуватися, не примушує до гри. Як зрілий чоловік, він бачить мою втомлену душу, мій неспокійний погляд, — і просто бере мене за руку. Він знає ціну моїх сліз, тому приходить не з квітами, а з ранковими туманами та вечірньою прохолодою, які вмивають мій біль.
Він господарює в моєму саду з впевненістю того, хто знає: я тут надовго. Він не метушиться, як молодий травень, — він діє зважено. Його гарячі обійми вдень змінюються надійним спокоєм ночі. Він — той, на чиє плече я нарешті можу спертися, коли спостерігаю з вікна свого просторого будинку, як змінюється світ навколо. З ним я відчуваю себе не гостею у власному житті, а жінкою, яка нарешті вдома.

Липень пестить мене сонцем і дощами, наче закоханий, що запам'ятовує кожен мій порух. Він встигає вкласти мене спати, а потім приходить у мої сни, щоб там, у тій тиші, розповідати мені, що все буде добре. Це доросла, глибока закоханість, де не потрібно багато слів — достатньо лише відчуття, що ти нарешті не одна.
І ніжно шепоче:
-Це те місце, де ти мріяла зараз бути- НАСОЛОДЖУЙСЯ!

My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in my native Ukrainian, translated and adapted into English for the Hive community with the help of an AI assistant. Photos taken on my personal smartphone during this meeting. Photos from my personal gallery on my phone were used. Thank you for your attention and visit.