Eternity./Вічність. (En/Ua)

​Hello everyone. On my way to Lviv, I suddenly changed my route and drove through Zolochiv. You see, I don’t like driving like a "train" on a well-worn track. I saw a fork in the road and turned off the highway onto a less popular route. Some people need speed, but I want to see the life around me and get aesthetic and meaningful pleasure from driving. The road to Zolochiv has several significant places. The most famous are the Pidhirtsi Castle and the Church of St. Joseph. And then, I simply stopped on the shoulder of the road by an old cemetery. As it turned out, it was the outskirts of the village of Sasiv, which once held great importance for the whole district.

​I opened the door and stepped onto a path between the graves. Further on, the stone slabs ended as I approached the broken monuments.
The horizon stretched out across a Polish cemetery, destroyed by time. I felt a bit afraid to keep moving forward, as if I might fall into the earth. Mounds, broken crosses, sinkholes. I walked past them, feeling a sharp fear on one side and the thrill of an open-air museum on the other.
​A stop....
A breath...
The whisper of the grass.....
​I read the inscriptions on the tombstones—Polish, Ukrainian—scratched into the sandstone back in the last century. I saw what is being eroded by time and passing into eternity. I could still read the names: Agapina, Franciszka, Halszka....
What were they like? What was their life, their family, their home? Did they feel love?
I ask myself, and immediately answer that it is no longer needed by anyone. Time has passed, grinding everything into dust. This is a story about how, in this place, one can notice how something once very important has passed into eternity.
​I left through the other side of the cemetery gate. For a few seconds, I still felt the cold of the sandstone on my fingertips, but the sun was blazing directly from above, pulling me back into the rhythm of the living.

​The engine hummed, and in that same internal state, I continued my drive. For some reason, the GPS decided I wasn't ready to burst into the city yet, so it wound my path around the High Castle. There, the streets are in a rustic style, twisting up and down, so narrow in some places that only one car can pass.
​And it was so fun and interesting, because the road of life is never perfectly straight. My path leads me forward, and that is what matters most. As for eternity, I’m not in any rush to get there. Are you?

Привіт усім. Дорогою до Львова я враз змінила свій шлях і поїхала через Золочів. От не люблю я їздити як "поїзд" по заїздженій колії. Я побачила розвилку і звернула з траси на менш популярний маршрут. Комусь потрібна швидкість, а мені цікаво побачити життя навколо і отримати від автомобільної їзди естетичне і змістовне задовонення. Дорога до Золочева має кілька значущих місць. Найвідоміші це Підгорецький замок і костел святого Йосипа. А далі я просто зупинилася на узбіччі дороги біля старого цвинтаря. Як виявилося передмістя села Сасів. Яке свого часу мало велике значення цілого району.
Я відчинила двері і зайшла на стежку між гробами. Далі плити закінчилися, коли я наближалася до розламаних пам'ятників.
Горизонт розкинув знищений часом польський цвинтар. Мені навіть трохи страшно було продовжувати йти вперед, бо здається, що я могла провалитися під землю. Горби, поламані хрести, провалини. Я проходила повз і в мене з однієї сторони відчувався яскравий страх, а з іншої захват від відчуття музею на повітрі.
Зупинка....
Вдих...
Шепіт трави.....

Читала на надгробками польською, українською, нацарапані на пісковику ще минулого століття. Я побачила те, що нищиться часом і переходить у вічність. Ще можна прочитати імена: Агапіна, Франціжка, Гальшка....
Які вони були, яке було в них життя, родина, дім? Чи відчували вони кохання?
Я подумки питаю і одразу ж даю відповідь, що це вже нікому не потрібно. Минув час, який все перетирає у порох. Це історія про те, що в цьому місці помітно як щось дуже важливе колись перейшло у вічність.
Я вийшла через інші за ворота цвинтаря, ще кілька секунд відчувала на пальцях холод того пісковику, але сонце пекло прямо згори повертаючи мене в ритм живих.

Двигун гудів, а я в тому ж внутрішньому стані продовжила свій автомобільних шлях. Чомусь навігатор вирішив, що я ще не готова увірватися в місто і тому закрутив мою дорогу навколо Високого Замку. Там вулиці в сільському стилі, закручені вгору-вниз, в деяких місцях може проїхати лише одна машина.
І це було так весело і цікаво, бо дорога життя не буває завжди прямою. Моя дорога веде мене вперед і це найголовніше. А у вічність я ще не поспішаю. А ви?

My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in my native Ukrainian, translated and adapted into English for the Hive community with the help of an AI assistant. Photos taken on my personal smartphone during this meeting. Photos from my personal gallery on my phone were used. Thank you for your attention and visit.