У пошуках суниць
Привіт, друзі!
Нещодавно ми з донечкою вирушили на чергову прогулянку з Максимом — це наші традиційні виходи, які я організовую, щоб малюк засинав на свіжому повітрі під час обіднього сну. Цього разу ми знову вирішили пошукати суничок. Часто ми просто ходимо милуватися краєвидами або я гуляю сама — донька вже дорослішає й частіше хоче займатися своїми справами, а не супроводжувати маму. Але іноді мені все ж вдається витягнути її з-перед планшета — як цього разу.
Ми взяли із собою маленьку баночку з під кетчупу від "Чумака" (принаймні, здається, що від "Чумака" — етикетки вже давно немає) і вирушили в пошуках суниць. Їх було небагато — назбирали лише на денце тієї баночки. Також зірвали кілька стеблинок із ледь дозрілими ягідками — для чаю. Чай із суничного листя і ягід — дуже смачний і корисний.
А ще ми натрапили на щось схоже на халабуду, збудовану, мабуть, якимись дітлахами. І зроблено все було доволі майстерно — видно, що зі знанням справи. Каркас складено з молодих соснових стовбурів чи гілок, виглядало досить надійно. Щоправда, без плівки чи тканини, якою, можливо, планували обшити цей "штабик", як ми в дитинстві називали такі споруди.
Було приємно згадати, як ми теж будували щось подібне — не лише хлопці, дівчата також долучались. Збиралися компаніями в таких таємних схованках, про які наче не знали дорослі. Ми просто говорили, гралися, створювали своє особливе місце. Навіть у карти грали — було весело. Гарно згадувати дитинство...
Добре, що діти й досі збираються разом, грають на свіжому повітрі, шукають пригод — і цим не дають забути нам, дорослим, як воно було до смартфонів та інтернету. Тоді ми були нібито менш зв’язані, але насправді набагато згуртованіші. Бо якщо вже зустрівся з кимось — не хотілося прощатися. Іноді ми могли довго не бачитися, бо не було можливості просто написати повідомлення. Телефони були дротовими, не в усіх — тому або йшли додому до друга, або просто кричали під вікнами, поки хтось не визирне — чи сам друг, чи його батьки. І так могли гукати хвилин десять, поки не стало зрозуміло: вдома нікого немає.
Це були зовсім інші часи. Зараз часи складні — війна. Але якщо говорити про мирну складову сьогодення — життя просто стало іншим. Не обов’язково гіршим. Просто — іншим. Інші реалії. Світ змінюється — і нам потрібно приймати ці зміни. Не варто лише бідкатись, що «колись було краще». Треба жити далі.
Уявляю, яка смачна ця суниця. В мене до війни були такі суничні "секретні" місця. Але, нажаль, вони втрачені. Багато чого змінилося.