Треба жити

Привіт, друзі!

Зараз у нас така гарна погода, що хочеться написати: мовляв, це вже останні теплі дні перед справжньою зимою чи холодною осінню… але не буду. Бо синоптики вже кілька разів казали, що ось-ось буде холод, мряка і тепла більше не буде — а потім знову виходило сонечко. Хай хоч на кілька годин на день, але від цього день здається світлим, ясним і по-своєму радісним.

От і зараз: зранку сонце піднялося, вийшло над лісом. День дуже-дуже короткий і щодня ще трохи коротшає, але хочеться чекати цього короткого радісного часу. Хочеться зустрічати сонце й тішитися тим, що воно таки зійшло. Бо це дає надію — що якою б довгою не була ніч, за нею все одно приходить ранок. А після найтемнішої точки — найглибшої осінньої тіні — день знову почне рости. І так аж до весни, поки не зрівняється з ніччю у правах, а потім знову не почне переважати.

Така вже природа — добра і зла, світла і темряви. Все йде по колу. І нам треба бути до цього готовими, не впадати в паніку й не кричати «все пропало». Буде гірше — потім стане краще. Потім знову буде погано. Це частина нашого життя. Змиритися — не означає не боротися. Боротися треба, і жити теж треба.

Бо є думка, що живемо ми не по колу, а по спіралі. І все одно підіймаємось вгору, до світла. І, мабуть, це правда — адже наша планета рухається не просто колом. Так, здається, що ми крутимося навколо Сонця по еліпсу, але по факту це спіраль, бо Сонце теж рухається навколо центру галактики. Тож і ми летимо крізь космос по спіралі.
Отже, попри циклічність світла й темряви, життя і смерті — ми все одно рухаємося вперед. Вперед і вгору. До світла. Я так вважаю.

Чесно кажучи, цей текст мав бути просто про яблука. Про останнє яблуко в саду — навіть не в усьому саду, а лише на одному дереві. Але думка повела мене далі. Точніше — туди, куди й мала вести, просто вступ вийшов занадто філософським.

Та й зараз такий час… Дивишся на сад — а думаєш про сварки, про розбрат, про війну. Бо ніяк без цього: воно є, і нам з цим жити. Бо треба жити. Як було сказано у тексті Національного диктанту: треба жити.

Тож будемо жити.