Прогулянка трускавецьким парком

Я обіцяла вам розповісти про прогулянку парком у Трускавці, де ми гуляли перед романтичним обідом і походом у кіно. У попередньому дописі я писала, чому ми взагалі опинилися в Трускавці, а сьогодні виконую обіцянку — розповідаю про парк.

Чесно кажучи, я не знаю, як він називається. Мабуть, має якусь офіційну назву — як-от парк Івана Франка чи Богдана Хмельницького у Львові. Але це, думаю, не так важливо.

Цей парк нагадав мені Стрийський парк у Львові, особливо його нижню частину. Там є щось схоже на долину з двома схилами, подібні дерева, центральна алея, якою можна неквапливо гуляти. Щоправда, у Трускавці на схилах розташовані санаторії, а не просто зелена зона, як у Львові. Але відчуття дуже подібне: лавочки, алеї, простір для спокійної прогулянки.

До речі, на багатьох лавочках місцеві активісти прикріпили таблички-нагадування про військових. Про тих, хто зараз на війні й не має можливості гуляти парком. Про тих, хто загинув і вже ніколи не сяде на цю лавку. Про тих, хто зазнав поранень і, можливо, не зможе прийти сюди самостійно — хіба з підтримкою друзів чи небайдужих людей.

І ми маємо бути небайдужими. Не забувати про тих, хто загинув, і про тих, хто досі нас захищає. Для них лавка в парку — це розкіш. Добре, якщо є шматок каремата, на який можна присісти, а не холодна земля.

Думки про війну не дають повністю розслабитися — і це нормально. Війна триває. І навіть відпочиваючи, ми маємо пам’ятати, завдяки кому маємо цю можливість.

Але сама прогулянка була дуже гарною. Весняна тепла погода, яка, на жаль, уже закінчилася — знову повернулися сніг, хуртовини й мороз. Та весна все одно прийде.

У парку було дуже багато голубів. Я бачила, як одного чоловіка буквально обсіла хмара птахів — вони сиділи на ньому, як у фільмі «Сам удома», пам’ятаєте ту жінку з голубами. Я теж спробувала простягнути руку, щоб вони сіли на мене, але вони не поспішали. Щоправда, й не тікали — просто ходили біля ніг.

Ми хотіли спробувати трускавецької мінеральної води — у парку є бювет. Але в нас не було тари, а на місці її не продавали. Вода коштувала 40 гривень за літр — для лікувальної це, мабуть, нормальна ціна, але без пляшки ми нічого не могли зробити. Фонтанчиків, щоб просто набрати води в долоні й скуштувати, я теж не помітила.

Тож ми просто подихали свіжим повітрям і насолодилися прогулянкою. І цього, чесно кажучи, теж було достатньо.