Листя осіннього ранку

Боже, яка ж зараз краса надворі! Сонечко, несподівано визирнувши з самого ранку, заливає промінням усе довкола. Ранкова роса блищить діамантовими крапельками на всьому, до чого тільки торкнулася. Останнє листя, яке ще тримається на деревах, і те, що вже опало, вражає уяву своїми неймовірними барвами та відтінками — такими, для яких, здається, навіть немає назв у жодній мові. Бо ж неможливо просто сказати: жовте, червоне чи коричневе. Усі ці кольори переплітаються, створюючи щось зовсім інше, глибше, живе.

Усе це таке красиве, що аж зігріває душу. Відчуваю, як природа, ця її осіння розкіш, наче лікує зсередини. Душа розквітає, намагаючись хоч на мить позбутися тягаря щоденних турбот, а ще — важкого тягаря самої дійсності. Бо ж ми живемо у час війни, серед болю, корупції, несправедливості, де людські життя знецінюють, ніби вони нічого не варті.

І так хочеться хоч на мить забути про все це. Але не виходить. Цей тягар стискає, не дає вільно дихати. І тільки така сонячна ранкова погода, коли світло пробивається крізь холод і морок, дає відчуття надії. Надії на те, що світло все ж прийде. Що наша змучена, але нескорена Україна вистоїть. Що відродиться — з нашими дітьми, чеснішими й справедливішими, ніж були ми чи наші батьки.

Хоч, правду кажучи, іноді стає тривожно — коли бачиш, скільки серед нас русифікованих людей, які навіть власних дітей не вчать української. І тоді здається, що майбутнє наше висить на тонкій нитці.

Дивно… якось від світлого, від сонячного я дійшла до темного. Але, мабуть, у цьому й є правда нашого часу — ми живемо між світлом і тінню, і намагаємося вірити, що світло переможе.