Котики на соломі

Привіт, друзі!

Як я вже писала вчора, на вихідних ми були в моєї мами, у Яворові — точніше, в бабусі, бо зараз мама живе разом із нею, доглядає її. Вона залишилася сама, тож мама переїхала до неї, щоб бути поруч. Там будинки стоять дуже близько один до одного — буквально паркан до паркану, метрів п’ять-шість між подвір’ями. Усе поруч, сусіди бачать одне одного щодня, можуть перекинутися кількома словами через паркан, поділитися новинами чи попросити про допомогу. Мені це дуже подобається — така близькість створює відчуття життя, тепла, спільності. Не те що в нас: ми живемо майже посеред поля, і найближчі сусіди — хіба ті, хто працює на городі за парканом.

Та цього разу мене зворушила одна дрібниця. У сусідів — завжди повно котів. Вони їх не те щоб спеціально тримають, але годують, тож котики знають, де знайти тепло й миску молока. Вони стікаються туди звідусіль — загублені, знайдені, просто приблуди. І ось цього разу я побачила, що на подвір’ї, де покладений холодний асфальт, хтось постелив солому. Напевно, це зробила сусідка — (навряд чи був один з її синів),бо чоловіки зазвичай на такі дрібниці не звертають уваги. І на тій соломі лежали котики — скручені в клубочок, притулившись один до одного, грілися своїм теплом. Це було так мило, затишно й навіть зворушливо.

Дивишся на них — і мимоволі думаєш про людей. Бо й нам зараз, у цій війні, треба так само — тулитися ближче, зігрівати, підтримувати одне одного. Інакше не виживемо.