Біля річки у горах
Гірські річки в їхньому спокійному стані зазвичай мілкі — їх можна перейти, іноді навіть не замочивши ніг. Але все кардинально міняється, коли йдуть дощі. Особливо, якщо вони тривають кілька днів або в один день випадає рекордна кількість опадів. Тоді мирні, сонні річечки перетворюються на ревучих монстрів. Рівень води може піднятися на кілька метрів буквально за годину і змітати все на своєму шляху.
Тож не варто обманюватися виглядом річки у посушливий час. Варто тільки подивитися новини, аби зрозуміти, якої шкоди завдають повені після тривалих дощів у горах. Вода виходить з берегів, руйнує мости, розмиває береги й може відрізати цілі села від цивілізації. Бо села в горах здебільшого розташовані саме в долинах, біля підніжжя гір, тобто на найнижчих точках. А там завжди є річка чи потічок.
Так було й у селі, де ми відпочивали цими вихідними. Це село Брустури, неподалік від Шешор. Воно відоме своїм етнофестивалем, тож з етнікою тут усе гаразд. А поряд розташований Косів, куди ми їздили на ринок (про це я вже писав у попередньому дописі).
А сьогодні хочу розповісти саме про гірські річки й про ранок, проведений біля них. У другий день після ночівлі ми вирішили зварити кави й посидіти в альтанці біля річки. Та помітили, що вниз ведуть дерев’яні сходи, зроблені з дощок. І ми, звісно, спустилися.
Ми вирушили туди разом із чоловіком та з кумою. Сходи були мокрі — від роси й туману, адже в горах ранковий туман майже рівнозначний дощу: прокидаєшся, і все навколо мокре. На сходах налипало багато листя. Воно вже було з жовтуватим відтінком, наче осінь тут почалася швидше. На рівнинах у нас таке буває здебільшого в середині жовтня, а тут — уже середина вересня. Цікаво, чи це типовий для гірських лісів ритм, чи просто випадковість. 🤔
Ми постояли біля тихої річечки, помилувалися нею. Коли ж піднімалися нагору, нам назустріч по сходинках вийшла чорно-біла киця — трішки схожа на нашу Міку, яку ми залишили вдома. Погладили її по голові, і всі разом піднялися назад до альтанки, щоб допити каву.
