Хмільнянський яр | Khmilnyansky ravine [UA/EN]

Для нашої місцевості є звичним чимала кількість ярів, як то кажуть яружно-балковий рельєф. Саме місто, в якому я живу, розміщене значною своєю частиною у великому яру. А тому який би напрямок я не вибрав, щоб піти чи поїхати в інше місце, то завжди буде під гору. І це невід'ємна наша частина, та частина Наддніпрянщини, краєвиди якої ми любимо у тому числі й за ці неймовірно красиві яри та балки.

Місцевими дорогами

Один із таких ярів, у якому я ще не бував до цього, був Хмільнянський яр, який знаходиться неподалік міста Канів, а саме біля села Хмільна, від якого він взяв свою назву. Цей яр вважається найбільшим в Європі, його довжина складає майже 18 кілометрів, глибина 80-90 метрів, а якщо взяти його 500 приток та відгалужень, то загальний їх периметр складе 123 кілометри. Також яр являється об'єктом природно-заповідного фонду, а саме геологічною пам'яткою природи місцевого значення.

Хижацьке вирубування лісів на Канівщині призвело до шаленого розгулу ерозії. Тут утворилися найбільші в Європі яри. Причому росли вони дуже швидко. Великий Хмілянський яр щороку збільшувався на 5-10 га, поглинаючи родючі землі й перериваючи дороги. А в 1903 р. по ньому прокотився гігантський сель. Грязьовим потоком знесло частину села Хмільна, виноси ярів повністю перекрили річку Рось, і вона геть змила село Михайлівка. Утворився величезний став площею понад 1000 га. Цілі каравани землечерпалок працювали до 1911 р., щоб прорізати нове русло довжиною близько 10 км. А меліоративні роботи продовжувалися до 1914 р. Про цю епопею зараз нагадує пам’ятник біля с. Межиріч. Виникла загроза того, що ерозія зруйнує Чернечу гору з могилою Т.Г. Шевченка. Для приборкання ярів було вкрай необхідне відновлення лісів на пагорбах.
Віталій Грищенко, "Заповідник на Дніпрових кручах"

Схили яру (якщо придивитися, можна побачити хати біля підніжжя)

Тому, коли поступила пропозиція зробити вилазку на якийсь із вихідних днів, я запропонував відвідати цю місцину. Вранці по мене заїхав на авто Женя, по дорозі у Каневі ми підібрали Івана та невдовзі дісталися до села. Трохи проїхавши центральною вулицею, залишили авто, взяли наплічники та пішли у напрямку яру. Хоча, точніше було б сказати, що ми вже знаходилися в яру — село Хмільна знаходиться значною своєю частиною в цьому ярі.

Місцеві краєвиди

Так ми й прямуємо центральною вулицею та поступово покидаємо село. Як не рідко бува, у таких місцях, хатини на околицях закинуті й чим далі ти йдеш, тим більш вони розвалені, це як ніби така невеличка подорож у часі, як кінострічка, яку прокрутили у прискореному темпі. Невдовзі всі ці будинки залишаються позаду, далі просто йде ґрунтова дорога по низині яру. Тут хтось прочистив дорогу, а тому йти досить просто.

Один з численних рукавів яру

Та через декілька кілометрів ця простота закінчується й перед нами постає майже суцільна стіна повалених дерев. Ми спочатку думали піти напролом, та потім вирішили, що зимовий день все ж таки не такий довгий, і ми зараз можемо втратити забагато часу. Зорієнтувалися та зрозуміли, що знаходимося неподалік поля, по якому планували повернутися назад до села. Та потрібно було ще видертися нагору по схилу яру.

Шукаємо польову дорогу (фото Євгеній Калініченко)

Знайшовши більш-менш пологий схил, ми піднялися по ньому нагору, та ще вийшли потім на невеличкий пагорб, а там і до поля було як шапкою кинути. Тут з нами стався невеличкий конфуз, спочатку не могли знайти польову дорогу, яка б мала бути теж поруч. Ми з Іваном занурилися у навігаційні програми та намагалися знайти дорогу, яка була просто перед нами. Під снігом її не було видно, проте якби ми не дивилися у свої телефони, а пройшли трохи вперед, то відразу б побачили її.

Гора Дівиця

Нам потрібно було пройти цією польовою дорогою, та біля кладовища повернути на дорогу вниз, й вже нею вийти на центральну вулицю. На полі була хороша можливість оглянутися навкруги. Мені стало цікаво, чи можна звідси у хорошу погоду побачити Мошногірський кряж, щось таке ніби на горизонті було, але це не точно. Проте, гора, яка знаходилася ближче до нас, ніж кряж і яку ми відразу впізнали — це гора Дівиця. Я вже неодноразово проїжджав біля неї під час своїх велопоїздок до Корсуня, але на самі горі ще не бував ні разу. Було цікаво побачити її з цього ракурсу.

Іду оглядати кладовище (фото Євгеній Калініченко)

Як виявилося, у цьому місці знаходиться два кладовища, одне нове, а інше трохи старіше. Старе кладовище я звісно ж не оминув й трохи пройшовся по ньому. Відразу впав в око дерев'яний хрест, до якого я і попрямував. У кущах бузку лежав ще один повалений, але до нього було не пробратися, щоб оглянути.

Дерев'яний хрест (1912 - 1962)

Потім ми дійшли до машини, та по дорозі заїхали ще в одне місце, де зробили невеличкий привал, та теревенили доки вже геть не стемніло. Звісно ж нам не вдалося оглянути й малої частки цього яру, проте скласти загальне враження вдалося. І звісно ж ми ще повернемося до цього місця, щоб продовжити цю історію. Думаю в жовтні тут буде неймовірно красиво.

Our area is characterized by a large number of ravines, as say - ravine and gully relief. The very city I live in is located in a large ravine. That's why whatever direction I choose to walk or drive to another place will always be uphill. And this is not an inherent part of us, the part of Naddnipryanshchyna(over Dnieper land) whose landscapes we love, among other things, for these incredibly beautiful ravines and gullies.

By local roads

One such ravine I had never visited before was the Khmilnyansky ravine, which is located near the city of Kaniv, namely near the village of Khmilna, from which it takes its name. This ravine is considered to be the largest in Europe, with a length of almost 18 kilometers and a depth of 80–90 meters, and if you take its 500 tributaries and branches, the total perimeter is 123 kilometers. The ravine is also an object of the nature reserve fund, namely a geological natural monument of local importance.

Predatory deforestation in the Kaniv region has led to rampant erosion. The largest ravines in Europe were formed here. And they grew very fast. The Great Khmilianskyi ravine grew by 5-10 hectares every year, absorbing fertile land and interrupting roads. In 1903, a giant mudflow swept through it. The mudflow swept away part of the village of Khmilna, the ravine's sediments completely blocked the Ros River, and it completely washed away the village of Mykhailivka. A huge pond was formed with an area of over 1000 hectares. Whole caravans of dredgers worked until 1911 to cut a new channel about 10 km long. Reclamation work continued until 1914. A monument near the village of Mezhyrich now reminds us of this epic. There was a threat that erosion would destroy Chernecha Hill with Taras Shevchenko's grave. Restoration of forests on the hills was urgently needed to tame the ravines.
Vitaliy Hryshchenko, "Reserve on the Dnipro Cliffs"

The slopes of the ravine (if you look closely, you can see houses at the foot)

So, when the offer came to make an outing on one of the weekends, I suggested visiting this place. In the morning, Yevheniy picked me up in his car, and on the way to Kaniv we picked up Ivan and soon reached the village. After a short drive along the main street, we left the car, took our backpacks and walked towards the ravine. Although, it would be more accurate to say that we were already in the ravine - the village of Khmilna is located in a large part in this ravine.

Local views

So we walk along the main street and gradually leave the village. As is not uncommon in places like this, the houses on the outskirts are abandoned, and the further you go, the more they fall apart, as if you're traveling through time, like a movie that's been fast forwarded. Soon, all these houses are left behind, and then there is just a dirt road along the bottom of the ravine. Someone cleared the road here, so it's quite easy to walk.

One of the many arms of the ravine

But after a few kilometers, this simplicity ends, and we face an almost solid wall of fallen trees. At first, we thought about going ahead, but then we decided that a winter day is not that long after all, and we might lose too much time now. We oriented ourselves and realized that we were near a field where we planned to return to the village. But we still had to climb up the slope of the ravine.

Looking for a field road (photo by Yevheniy Kalinichenko)

Having found a more or less gentle slope, we climbed up it, and then came to a small hill, and from there it was near. Here we had a little embarrassment because at first, we couldn't find the field road, which was supposed to be nearby. Ivan and I plunged into navigation programs and tried to find the road that was right in front of us. It was not visible under the snow, but if we hadn't been looking at our phones and walked a little further ahead, we would have seen it right away.

Mount Divytsia (damsel)

We had to walk along this field road, and near the cemetery, turn down the road and go to the main street. The field was a good opportunity to look around. I wondered if it was possible to see the Moshnohirsk Ridge from here in good weather, as it seemed to be on the horizon, but it was not certain. However, the mountain that was closer to us than the ridge and which we immediately recognized was Mount Divytsia. I had passed by it many times during my cycling trips to Korsun, but I had never been to the mountain itself. It was interesting to see it from this angle.

Going to see the cemetery (photo by Yevhen Kalinichenko)

As it turned out, there are two cemeteries in this place, one new and the other a little older. Of course, I didn't miss the old cemetery and walked around a bit. A wooden cross immediately caught my eye, and I went to it. There was another one in the lilac bushes, but it was impossible to get to it to examine it.

Wooden cross (1912 - 1962)

Then we walked back to the car, and on the way we stopped at another place where we made a small rest stop and chatted until it was completely dark. Of course, we didn't manage to see even a small part of the ravine, but we managed to get a general impression. And of course we will return to this place to continue this story. I think it will be incredibly beautiful here in October.