Буча-Чака

Певно у кожного є свої якісь особисті невеличкі традиції. Ніби як якась своя особиста черепаха, на якій стоять слони, тримають цей млинець, на якому хитко, але стоїть якийсь момент вашого життя, який не ви не хотіли б порушити. Інакше буде якась Геєна вогненна, чи то Рагнарок. Ця вся конструкція досить добре працювала до цього року, а потім не витримала. Здається, що лишилися тільки черепаха. І нам дуже захотілося посидіти на її панцирі. Згадати те, що ми називаємо "вхопити літо за хвіст", і маємо своєю сімейною традицією. Мабуть, саме тут ми проважаємо поточний рік і зустрічаємо новий.

Софія сумує за літом

І традиційно ми цей момент проводимо у Бучаку. Це як правило останні вихідні серпня, чи то перші вихідні вересня. Цього року мені потрібно було підігнати свої хвости на роботі, а тому все трішки змістилося на середину вересня. Прогноз обіцяв дощі, але ми були налаштовані все ж таки їхати. Єдине що помінялося в планах, це те, що ми сюди завжди приїжджали на велосипедах, а цього разу найняли авто. Із-за дощів польові дороги розмило, тому ми вирішили, що ці пригоди по перетягуванню велосипедів у багнюці не є бажаними, а їхати асфальтами - то буде довго і нудно.

Далі нам по цій дорозі

Зазвичай у нас дорога займає десь п'ять годин, приблизно щось понад 40 кілометрів, але на цьому шляху не занудьгуєш. А цього разу на авто зненацька раз, і ти вже на місці, що було трішки навіть і не сподівано для нас.

Все своє ношу з собою

До того місця, а саме до Бабиної гори, на авто не доїхати, потрібно ще пройтися. Тому ми щось вантажимо на себе, щось на свою стару кравчучку і так неспішно йдемо собі. В цих місцях мала будуватися Канівська ГАЕС (не плутайте з ГЕС), а тому ми йдемо вздовж закинутих будівель. Я постійно нагадую Олі та Софії, щоб дивилися уважно під ноги, бо тут можна впасти кудись поміж цих недобудов.

Біля Борисового потоку

Невдовзі виходимо до Борисового потоку і набираємо там води. Вода тут проточна і чиста, але все ж таки варто завжди її кип'ятити. А на випадок, якщо захочеться попити, у нас завжди з собою наш фільтр для води, який ніколи нас не підводив.

На пісчаній горі

За струмком починаються піски, які тут опинилися не природно, а з причини створення вищезгаданої ГАЕС. Більшість тих, хто бував у Бучаку, звісно ж бачили озеро, про яке розповідають дуже багато всього різного. Але це озеро штучне, яке робили для ГАЕС, а от цей пісок, по якому ми йдемо, тоді земснарядами "переганяли" сюди. А одна із недобудованих будівель, біля якої ми проходили мала робити бетон для створення верхнього басейну ГАЕС.

Створення нижнього котлавану ГАЕС, зараз це озеро Бучак (фото Алекс Родін)

Перейшовши піщаною дорогою, ми нарешті опиняємося на тому місці, на якому планували таборитися. Як і декілька останніх років - тут нема нікого, окрім нас. Хоча, одного року, поруч відпочивала сім'я з дітьми, і було все так же спокійно і затишно. По прибуттю ми відразу починаємо облаштовуватися, встановлюємо намет, я вішаю свій гамак і додатково ще встановлюю тент, щоб можна було спокійно влаштовувати посиденьки, не зважаючи на мінливу погоду. Але, по при всі наші побоювання, в перший день погода подарувала нам чудовий день, не зважаючи на досить песимістичні прогнози. Я навіть трішки познімав метеликів на березі, біля нашого табору.

Білан Капустяний

Хоча погода і була не дощовою та безвітряною, але на небі мінялося все дуже швидко. Біля Дніпра погода може дуже різнитися на протилежних берегах, і якщо на нашому березі все спокійно й сонячно, то при цьому можна спокійно спостерігати, як на протилежному йде шалена злива. А потім ця картина зненацька міняється, ти ніби дивишся в якийсь калейдоскоп, де замість химерних мозаїк різні стани погоди та неба.

Дніпро

Оля займалася своєю улюбленою справою - рибалкою. Тут на досить суттєву відстань від берега йде мілина, а тому вдень окрім бичків і піскарів нічого не ловилося.

Вечірній улов

Під вечір почала ловитися плітка, невеличкого улову якого нам було цілком достатньо. Ми ще посиділи цього вечора біля багаття, та потім порозходилися по своїм барлогам ночувати. Дівчата пішли в намет, а я завалився у свій гамак. Десь в лісі мугикала сова, потім гавкала лисиця, а потім почався обіцяний прогнозом дощ.

Розваги під час дощу

Дощ продовжувався і наступного дня, аж майже до самого обіду. Софія сиділа у наметі та малювала, Оля знову рибалила, а я вирішив пройтися неподалік і пофотографувати. Хотів піднятися на Бабину гору, але забув гамаші й передумав йти на гору. Тому ходив біля гори та шукав сюжети для своїх фотографій.

Навколишня місцевість насичена археологічними пам'ятками ранньослов'янського періоду. За думкою деяких вчених, саме на місці Бучака багато століть тому стояло легендарне слов’янське місто Пересічень. Щодо цього, правда, у вчених єдиної думки немає, а от, що Бабина Гора, яка міститься на 2 км вниз по течії Дніпра є пам'ятником язичницької давнини і в свій час відігравала роль сакрального центру слов'ян Середнього Подніпров'я - так це факт незаперечний.
Мандрівник Черкаси, "Бучак. Роздуми після подорожі на край світу."

Нема кого фотографувати, всі поховалися від дощу

Після походеньок повернувся до табору, взяв бурдюк, та сходив до Борисового потоку, щоб знову набрати води. На цей раз вже набрав майже повний, чого нам вистачило вже до кінця нашого відпочинку. На обід нас чекала смажена риба, яку наловила Оля. Нема нічого смачнішого за такі, ніби то й прості страви, але зроблені на природі. Щось у них є таке, що не можливо описати словами, але це дуже смачно. А до риби ще варена картопля та салат, все зі свого городу. Ну що може бути краще?

Наш обід

Запропонував Софії прогулятися до лабіринту, але, як не рідко то буває, пані були прохані. Я чудово знаю, що їй подобається побродити по цім піщаним горам, а особливо з'їхати вниз по піску. Можливо після обіду не дуже хотілося десь ходити, а просто повалятися у гамаку.

Софія у моєму гамаку

Через пів години ми все ж таки вирушили до лабіринту, він знаходиться зовсім поруч, але як то часто буває, з дитиною ця прогулянка здається не маленькою, ми йдемо не напряму, а хаотично петляємо поміж ялинок та акацій. Нарешті виходимо до лабіринту, не знаю, хто його побудував, але це місце мені дуже подобається.

Софія в лабіринті

Пройшлися два рази по лабіринту, це для нас як цікава гра і водночас така собі ще одна традиція. Цього року Софія вже доросліша і вже розуміє сенс того, як потрібно йти, вже не перескакує через доріжки та не губиться куди далі рухатися.

- Коли б ти хотів пройти свій Лабіринт?
- Чим швидше, тим краще.
Вона нахилила голову, обдумуючи мої слова, потім запитала:
- У якому ти був Відображенні?
- Дуже далеко звідси, в місці, яке я навчився любити.
Роджер Желязни, "Хроніки Амбера"

На лавці біля лабіринту

Потім сходили ще на одне улюблене місце, де можна по піску проїхатися вниз на свої п'ятій точці. У цьому місці знову не обійшлося однією спробою. Колись ми тут шукали зуби акул, але так і не знайшли, щось нам на них поки що не щастить. Вже є різні знахідки, а от зуби прадавніх хижаків все ніяк не попадаються нам. Цього разу ми над цим питанням не заморочувалися, а пішли до Борисового потоку, там трішки погуляли, сходили подивилися де він впадає у Дніпро. А потім пішли до табору, по дорозі оглянули дерево повалене бобрами, та на останку шляху міркували над тим, чи можна приручити бобра, щоб можна було його гладити. 🙃

Червоний місяць

Ввечері посиділи знову біля багаття, ділилися враженнями. А потім з-за горизонту почав з'являтися червоний місяць, спочатку було панічне відчуття, бо було враження, що там щось горить, чи якийсь вибух. Але коли він зійшов повністю, стало зрозуміло, що це звичне нам небесно тіло, але не у тому вигляді, до якого ми зазвичай звикли.

Дорогою назад

Третього дня ми вже мали повертатися додому, нас мали забрати о 20-й годині, тому попереду ще цілий день. Але ми вирішили поснідати, зібрати табір, та переміститися десь ближче до місця зустрічі й там ще трішки десь посидіти. Трішки потинявшись, ми знайшли чудову галявину на березі, а по дорозі ще й назбирали яблук. На новому місці Оля продовжила свою медитацію зі спінінгом, а ми з Софією надули матрац та валялися на ньому. Час від часу я брав фотоапарат і ходив фотографувати.

Хрестовик звичайний

А потім... Потім нас ніхто не приїхав забирати, вже було темно, ми сиділи під деревом зі своїми речами і блимали своїми ліхтариками, людина яка мала нас забирати не приїхала і навіть не брала телефон. З однієї сторони не було нічого страшного, ми могли знову розвернути свій табір, та й провізії вистачало ще на один день. Вечір був таємничим, навкруги співали цвіркуни, десь переміщалася сова то туди, то сюди та мугикала з різних місць, зненацька пролетів кажан, та десь голос подала сарна. А небо, на ньому не було ні хмаринки, і було видно дуже добре всі зорі, я навіть пожалкував, що не взяв штатив, було б чим зайнятися. В якийсь момент я відчув себе дитям асфальту, тією людиною, що все ж таки далеко відійшла від природи.

Оля рибалить

Але все ж таки ми планували бути сьогодні вдома. Тому почали дзвонити між знайомими, хто нас міг забрати сьогодні. А тут ще й таке місце, що не кожен знайде. Але якось так вийшло, що сестра дружини домовилася з кимось, хто поїде по нас і до того ж чудово знає цю місцевість. Я був дуже здивований, зателефонував, щоб пояснити як до нас проїхати, і як вже ми потім познайомилися, Володимир відразу зрозумів куди саме їхати. По дорозі ми поспілкувалися і виявилося, що наш новий знайомий тут відпочивав ще з 86-го року. І теж саме біля Бабиної гори та був так само здивований, що ще є ті, хто захоплюються цими місцями. Поки їхали, він у своїх розповідях поринув у минуле, я почув чимало для себе цікавого. А потім поринув у думки - чому нас всіх сюди так тягне?

Досі думками десь у тих хмарах

На Бабину гору біля Бучака я вперше потрапив у 1984 році, і всі старіші фото дісталися мені від археологів, які там працювали наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років.
У 1980-ті це місце мене зачарувало своєю затишністю і надовго стало моїм будинком. Але це було давно – сьогодні це місце дуже людне, і сильно потоптане. Але може комусь пощастить і він зазнає там надихаючого настрою... Як я колись.
Алекс Родін