Усі ми щось приховуємо. Така от історія.

Ця хмара мені схожа на карту України

Коли шкільний психолог вперше з'явився у нашій школі, він одразу справив враження. Високий, фізично міцний, з обличчя не сходила турботлива посмішка, а слова, що злітали з його вуст, були сповнені розуміння та співчуття. Здавалося, ось він – той, хто зможе стати опорою у вирішенні складних шкільних питань, справжній професіонал, що дбає про кожного.
Проте, з часом, за цим ідеальним фасадом почав проступати ледь помітний, але стійкий шлейф розчарування. Я помічала, як у стресових для інших ситуаціях, коли колеги були на межі, на його обличчі з'являлася щира, майже невідповідна моменту, посмішка. Це був перший тривожний дзвіночок, що змусив мене замислитися.
Справжній удар прийшов, коли я усвідомила, що всі мої відверті розмови про дитину з особливими освітніми потребами, про мої власні думки та відчуття, які я довіряла йому в пошуках допомоги, миттєво перекочовували до кабінету директора. Мої слова, мої переживання, що мали б залишатися конфіденційними, ставали предметом обговорення за зачиненими дверима. Це було відчуття зради.
Згодом з'явилося стійке враження, що шкільний психолог сприймає всіх навколо як ментально хворих. Я навіть почала підозрювати, що він, можливо, написав власну "діагностичну" думку про кожного працівника школи і передав її туди ж – до кабінету директора. Це створювало атмосферу недовіри та постійного оцінювання.

Після свята "Прощавай Букварику"

Нещодавнє відкриття шкільного кафе стало ще одним яскравим штрихом до його портрета. Коли психолог, з неприхованим підлабузництвом, заявив, що це "найкраще досягнення директора школи за рік", мої сумніви остаточно розвіялися.
Я зрозуміла: він не добрий і не турботливий чоловік. Він – пристосуванець. Людина, якій, ймовірно, потрібна була відстрочка, і яка пішла працювати в школу, хоча має успішну приватну практику з відповідним доходом. Знаючи певні професійні важелі та вивчивши нас, він майстерно говорить те, що від нього хочуть почути, граючи роль ідеального психолога.
Вчора я побачила його іншим. Він був роздратований. Дрібні деталі, що були не на своєму місці, виводили його з рівноваги. Цей перфекціонізм, ця метушня навколо порядку – це також певний симптом, подумала я. Адже недарма кажуть, що в психологію йдуть, щоб найперше розібратися в собі, а не в інших. Виходить, і у нього є власні "скелети в шафі".
Потім він, кинувши на мене погляд, сказав: "Ти знову вигадуєш". Я вирішила мовчати. Просто спостерігала, як він метушився, намагаючись розставити все на свої "місця", аби світ навколо відповідав його внутрішнім вимогам.
І от, що цікаво, що тепер я також спостерігаю за ним. Ця нова роль – роль спостерігача – дала мені несподіване відчуття ясності. Я більше не шукала в ньому опори чи розуміння, адже зрозуміла, що він сам, можливо, шукає щось, що не може знайти. Його професійна маска, що так довго приховувала справжнє обличчя, тепер здавалася тонкою і прозорою. І поки він продовжував свою гру, я, мовчки, збирала власні пазли, розуміючи, що найцікавіші історії часто приховані не в словах, а в тих дрібних, роздратованих рухах, у нещирих посмішках та у власних "скелетах", які кожен з нас, навіть психолог, намагається приховати.

Після робочого дня біля школи я і Максим.