Two Minutes of My Chaos/Дві Хвилини Мого Хаосу (En/Ua)

У мене було дві хвилини. Дві хвилини, щоб зачепити Костянтина, який стояв біля кавового апарату, абсолютно не підозрюючи про внутрішній шторм, що вирував у моїй душі. Мої долоні спітніли, а серце калатало так гучно, що я була впевнена, він чув його навіть крізь гучну музику. І найгірше – я почувалася такою незграбною, наче щойно народилася і не розуміла, як володіти власним тілом.
Він був там, спершись на стійку, і сміявся з другом. Його сміх – такий легкий, дзвінкий – змусив мене забути всі заздалегідь підготовлені фрази. Я дивилася на нього, на його трохи розпатлане волосся, на те, як він поправляв окуляри, і розуміла, що зараз або ніколи. Але що робити? Мої ноги відмовлялися рухатися, а слова застрягли десь у горлі.
Я зробила глибокий вдих. "Добре, Надія, – сказала я собі подумки, – просто зроби це." І тут же, наче у відповідь на мої думки, я зачепилася ногою за ніжку стільця і ледь не впала, хапаючись за найближчий стіл. Це було абсолютно незграбно. По щоках розлився рум'янець. Костянтин повернув голову, його сміх затих. Він подивився на мене, і в його очах з'явилася легка посмішка.
Замість того, щоб втекти чи прикинутися, що це не я, я раптом зрозуміла, що це мій шанс. Він уже помітив мене. Я посміхнулася – так широко, як тільки могла, – і трохи розвела руками. "Моя фірмова грація," – сказала я, а голос мій, на диво, не тремтів, хоча я внутрішньо очікувала, що він затремтить. "Здається, я сьогодні на рекорді з кількості ледь-не-падінь."
Він посміхнувся вже ширше, а його друг тихенько хмикнув. "Ти в порядку?" – запитав Костянтин, підходячи ближче. Його голос був ще приємнішим, ніж його сміх.
"Та ніби так, – відповіла я, все ще тримаючись за стіл, – Просто дуже поспішала за кавою. Здається, мені сьогодні без неї ніяк не впоратися з гравітацією." Я кивнула на його горнятко. "Ти вже отримав свою дозу суперсили?"
Він засміявся. "Уже так. Можу поділитися, якщо допоможе від незграбності." Його очі весело блищали.
"Ох, це було б чудово," – сказала я, відчуваючи, як моє серце заспокоюється. Я вже не відчувала себе такою панічно незграбною. Ми посміялися ще трохи, він розповів, що сам частенько щось випускає з рук, і ця спільна "недосконалість" раптом здалася найзручнішим містком між нами. Мої дві хвилини вичерпалися, але я бачила, як він затримав на мені погляд, коли я відходила до кавового апарату. Це був початок. Можливо, навіть кращий, ніж я могла собі уявити.
Та ні, це мабуть знову мої вигадки і фантазії. Хоча все може мати продовження. Хоча такі моменти мені нагадують, що я жінка і що мені приємні знаки уваги і турбота з боку чоловіка, особливо, коли він мені ще й подобається))))

I had two minutes. Two minutes to catch up with Konstantin, who was standing by the coffee machine, completely unaware of the internal storm raging in my soul. My palms were sweaty, and my heart was pounding so loudly that I was sure he could hear it even over the loud music. And the worst part was that I felt so awkward, like I had just been born and didn’t understand how to control my own body.
He was there, leaning against the counter, laughing with a friend. His laugh – so light, ringing – made me forget all the pre-prepared phrases. I looked at him, at his slightly disheveled hair, at the way he adjusted his glasses, and I knew it was now or never. But what to do? My legs refused to move, and the words got stuck somewhere in my throat.
I took a deep breath. "Okay, Nadezhda," I said to myself, "just do it." And then, as if in response to my thoughts, I caught my foot on the leg of the chair and almost fell, grabbing the nearest table. It was completely awkward. A blush spread across my cheeks. Konstantin turned his head, his laughter died down. He looked at me, and a slight smile appeared in his eyes.
Instead of running away or pretending it wasn't me, I suddenly realized that this was my chance. He had already noticed me. I smiled - as wide as I could - and spread my arms a little. "My trademark grace," I said, and my voice, surprisingly, did not tremble, although I internally expected it to tremble. "I think I have a record for the number of near-falls today."
He smiled wider, and his friend chuckled softly. "Are you okay?" Konstantin asked, coming closer. His voice was even more pleasant than his laughter.
"I guess so," I replied, still holding on to the table, "I was just in a hurry to get my coffee. I don't think I'll be able to handle gravity without it today." I nodded at his cup. "Have you gotten your dose of superpower yet?"
He laughed. "I have. I can share it if it helps with my clumsiness." His eyes sparkled with amusement.
"Oh, that would be great," I said, feeling my heart calm down. I didn't feel so panickedly clumsy anymore. We laughed some more, he told me that he often lets things slip out of his hands, and this shared "imperfection" suddenly seemed like the most convenient bridge between us. My two minutes were up, but I saw him hold my gaze as I walked to the coffee machine. This was the beginning. Perhaps even better than I could have imagined.
But no, this is probably my fiction and fantasies again. Although everything can have a continuation. Although such moments remind me that I am a woman and that I enjoy signs of attention and care from a man, especially when I also like him))))