Пам'яті Романа

Я збережу в пам'яті його образ, хоч ми й зустрічалися лише двічі. Обидва рази були пов'язані з нашою спільною похресницею. Вперше це сталося на хрестинах Юстинки, найменшої донечки моєї подруги. Він запам'ятався мені як чоловік з добрими очима та щирою усмішкою, що так ніжно тримав на руках маленьку, закутану дитину. Вдруге наші шляхи перетнулися за рік, на першому дні народження Юстинки. Пам'ятаю, як Роман проводжав мене додому в ті два вечори. Про що саме ми говорили, вже не згадаю, але відчуваю, що це було щось приємне. Важко повірити, що тепер його немає.
Я сама прийняла рішення поїхати на похорон. Я знала, що буде важко, буде сумно, що з'являться запитання, на які я не отримаю відповіді – «чому?» і «за що?».

Вибравши надзвичайно сумні квіти, я приєдналася до похоронної процесії, до найближчих родичів, сусідів, односельчан. Відчувала сум, але сльози не йшли. Наче щось у мені вимкнулося. Я весь час намагалася пригадати ті короткі зустрічі. Та я так мало знала, так мало пам'ятала про Романа. І про моє існування як куми теж ніхто не знав.

Він загинув на полі бою. Як офіцер, прикрив своїх побратимів. Потім один із них написав, як усе сталося. Ворожий дрон наздогнав його і перебив обидві ноги. Роман не міг поворухнутися. Тіло військового змогли забрати лише за тиждень. Його батькам довелося здавати аналіз ДНК, бо впізнати його вже було неможливо.
— Труна легка, — сказав хтось. Я знала, що чоловік був високого зросту, мав би важити кілограмів вісімдесят, а то й більше.

Найбільший біль відчувався від батьків, брата й сестри. Потім я зустрілася з Оленою, співробітницею зі школи. Ми обидві здивувалися присутності одна одної. Олена вчилася разом з Романом у педагогічному коледжі. А тітка йому пропонувала посаду вчителя історії. Роман відмовився. На початку війни він пішов записуватися добровольцем, та його відправили додому. Потім йому запропонували працювати в будівельній компанії, щоб надати «бронь». Він знову відмовився. Він робив те, що любив, і жив тим, що йому подобалося. Роман мав чіткі принципи та стійкі націоналістичні ідеї. Одного вечора, повертаючись пішки з концерту у філармонії, його зустріли військові і виписали повістку. Роман спокійно пояснив, що йому потрібен час, щоб закінчити справи, отримати зарплату, і він обіцяє приїхати до військової частини в Рівне. Він нічого про це не сказав ані рідним, ані знайомим. Роман просто виконав свою обіцянку захищати нас з вами і нашу Україну.

Йому назавжди 45 років.
це останнє фото зроблене 1 червня.

Я подумала про те, що насправді в тій труні Романа вже немає. Його душа, енергія, любов — усе це навколо нас. Я почала плакати, але не від того, що була на похороні, а від того, що, почувши стільки доброго й цікавого про Романа, я вже ніколи не зможу з ним зустрітися. Мені б дуже хотілося поговорити з ним, піти на концерт у філармонію, послухати й посміятися. Можливо, ми б взяли нашу похресницю Юстинку і провели б з нею цілий день.

Мене вирвав з роздумів глухий звук, коли рідні кидали землю на дерев'яну труну. Люди похилого віку по черзі підходили й кидали землю. І це був певний знак, що це вже остаточний кінець життя. Могила знаходиться на пагорбку, звідки відкриваються такі красиві краєвиди, ліси, поля. Але він вже їх не побачить. Пташки щебетатимуть, але він цього вже не почує. Як і наших сліз. Уся ця похоронна процесія швидше для нас, живих людей.
Дорогою додому я зрозуміла, що ніщо не могло зупинити й змінити його рішення захищати Україну. Він знав, що може загинути. Він був готовий покинути цей світ.
Вічна пам'ять Герою України. Це невимовна втрата.
Ми продовжимо жити, любити і вірити. Так, і вірити у закінчення війни.