[EN/UA] Де б ми ще зустрілися? / Where else would we meet?

Привіт, читачам! Це фото на головній скоріш для краси, бо інших не знайшов. Ще з часів, коли я був вдома, дружині подарував фліску, тепер вона її носить, а у мене залишились чомусь ці фотографії в телефоні. Сьогодні розповім історію, яка сталася восени. Оце так буває, життя щось як вигадає, такий сюжет, що ні один автор такого не нафантазує.

Коротше був у мене товариш, ми з ним не особливо товаришували, іноді спілкувалися по роботі, та жили у одному місті, тільки вулиці різні. Зовсім недалеко один біля одного. А воно знаєте як, коли довго живеш у якоїсь місцевості, то ти бачиш часто людей і не знаєш їх ім'я, хто вони, що вони, але ти їх бачиш. То у магазині, то у транспорті, то на роботі бачились, іноді навіть перекидувались парою слів. І ось я потрапив до військомату, пройшов певний час, потрапив на фронт, нашу невеличку бригаду прикомандирували для доукомплектування. Сиджу, п'ю каву, курю, про щось думаю. Підходить до мене Олексій і каже: друже, слухай, десь я тебе бачив, ну таке рідне обличчя. Де ми могли з тобою перетинатися?

Звісно, що пішла розмова про те хто я, звідки, ким працював і де. А потім виявляється, що Олексій знає мене як своїх п'ять пальців, бо багато про мене чув від свого співробітника. Нажаль цей співробітник помер два роки тому, і це був мій кум... Він коли на роботі розповідав, завжди починав казати так: поїхали ми значить з кумом (тобто зі мною) на рибалку... А я у свою чергу чув інше, коли кум розповідав: ось є у мене на роботі один футболіст, він завжди голи забиває, що б там не було. Саме Олексій і виявився цим футболістом. Оце так ми і познайомилися, пів життя прожили поряд, чули один про одного, а зустрілися під Бахмутом, на фронті.

Згадав цей випадок, бо Олексій зараз у лікарні, дай бог йому здоров'я. Дзвонив до нього сьогодні, наче вже іде на поправку. Це життя, і ніколи не знаеш що тебе чекає попереду. Не прощаюсь.

Hello, readers! This photo on the main page is mostly for beauty, because I couldn't find any others. Ever since I was at home, I gave my wife a flask, now she wears it, and for some reason I still have these photos in my phone. Today I will tell a story that happened in the fall. This is how it happens, life invents something, such a plot that no author can imagine.

I had a friend for a short time, we were not particularly friends with him, sometimes we talked about work, but we lived in the same city, only the streets are different. Very close to each other. And you know how, when you live in a certain area for a long time, you often see people and you don't know their name, who they are, what they are, but you see them. Sometimes they saw each other in the store, then in transport, then at work, sometimes they even exchanged a few words. And so I got to the military headquarters, a certain time passed, I got to the front, our small brigade was sent to the command for additional staffing. I sit, drink coffee, smoke, think about something. Oleksiy approaches me and says: friend, listen, I saw you somewhere, with such a familiar face. Where could we cross paths with you?

Of course, there was a conversation about who I am, where I'm from, who I worked for and where. And then it turns out that Oleksiy knows me like the back of his hand, because he heard a lot about me from his employee. Unfortunately, this employee died two years ago, and he was my best man... When he talked about at work, he always started saying like this: we went fishing with the best man (that is, me)... And I, in turn, heard something else, when the best man told me: I have a football player at work, he always scores goals, no matter what. It was Oleksiy who turned out to be this football player. That's how we met, lived side by side for half our lives, heard about each other, and met near Bakhmut, at the front.

I remembered this case, because Oleksiy is now in the hospital, may God give him health. I called him today, as if he was on the mend. This is life, and you never know what lies ahead. I don't say goodbye.